Спортсменка, яка народилася у США, але прославилася як пуерто-риканська легкоатлетка, що спеціалізувалася на дистанції 400 метрів з бар’єрами. Її приклад надихнув ціле покоління молодих атлетів Пуерто-Рико. Вона стала уособленням того, як можна гідно представляти країну своїх коренів на світовій арені, поєднавши американську систему підготовки з національною гордістю пуерто-риканського народу. Докладніше про життєвий та карʼєрний шлях Івонн Гаррісон — далі на i-bronx.com.
Спритна та освічена дівчинка
У шумному Троггс-Нек, районі Бронкса, який більше асоціюється з багатоповерхівками й міською метушнею, ніж з олімпійським спортом, 2 грудня 1975 року народилася Івонн Гаррісон. Ще дитиною вона не просто бігала, вона, здавалося, летіла. У шість років вчителі вже відзначали її витривалість, а тренери — впертість й запал.
Родина Івонн походила з Пуерто-Рико, й це відчувалося в усьому — у темпераменті, у завзятості, у гідності, з якою вона виходила на старт. У середній школі Герберта Лемана Івонн стала однією з найсильніших легкоатлеток у країні. Вже тоді вона потрапила в поле зору національних тренерів, а її ім’я почали згадувати поруч із легендами.
Та спорт не заважав дівчині вчитися. Вона закінчила престижний університет Іллінойсу. Згодом Івонн здобула ще й магістерський ступінь у галузі богослов’я в Г’юстонській вищій школі теології, спеціалізуючись на гомілетиці — мистецтві релігійної проповіді.
Успіхи у легкій атлетиці
Івонн Гаррісон починала свій шлях у великому спорті як членкиня легкоатлетичної команди університету, де швидко зарекомендувала себе як одна з найсильніших бігунок на 400 метрів з бар’єрами. У 1998 році вона здобула срібло на чемпіонаті NCAA, виступаючи за команду Fighting Illini. Та хоч і досягла цього успіху, того ж року вона не змогла пройти далі відбіркових змагань на національному чемпіонаті США.
Вже наступного сезону, у 1999 році, Івонн вийшла до фіналу чемпіонату США й фінішувала сьомою, а у 2000 році піднялася на шосте місце в американських олімпійських відбіркових змаганнях. Проте справжній прорив трапився у 2001 році, коли Гаррісон змінила спортивне громадянство та почала представляти Пуерто-Рико. Цей крок відкрив перед нею нові горизонти. Одразу ж у тому ж році вона виграла золото на Чемпіонаті Центральної Америки та Карибського басейну у своїй коронній дисципліні (400 метрів з бар’єрами) й здобула срібло в естафеті 4×400 метрів. На Чемпіонаті світу того року вона встановила національні рекорди Пуерто-Рико в обох цих видах.
У 2002 році Івонн продовжила серію успішних виступів: перемога на Іграх Центральної Америки та Карибського басейну, а також дві бронзи на Іберо-американському чемпіонаті (в особистому забігу й у складі естафети). У 2003 році вона змагалася в Південній Африці, Японії, Європі, а на Панамериканських іграх посіла п’яте місце у бар’єрному бігу та шосте в естафеті. Того ж року спортсменка взяла участь у Чемпіонаті світу, але, на жаль, медалей не здобула. Проте її ім’я вже добре знали у спортивному середовищі — про неї активно писали пуерто-риканські газети El Vocero та El Nuevo Dia.
Сезон 2004 року був для Гаррісон складним, але важливим. Вона виступила на кількох міжнародних турнірах, включно з Гран-прі Японії, де стала восьмою, й змаганнями в Ріо-де-Жанейро, де фінішувала сьомою. Потім травма змусила її зробити паузу, однак вона зуміла повернутися й виграти бронзу на Іберо-американському чемпіонаті. Найголовнішою подією року стали для неї Олімпійські ігри в Афінах — Гаррісон вперше представляла Пуерто-Рико на такому рівні, дійшовши до півфіналу в бігу на 400 м з бар’єрами.
Хоч наступні сезони, 2005 та 2006 років, були менш яскравими, Івонн продовжувала змагатися. Брала участь у Панамериканських іграх, чемпіонатах Іберо-Америки, знову вигравши бронзу у 2006 році в Понсе (Пуерто-Рико).
Історія Івонн Гаррісон — це не просто шлях від шкільної доріжки до Олімпійських ігор. Це приклад того, як витривалість, віра в себе й глибока внутрішня мотивація здатні зрушити з місця гори, чи принаймні подолати всі бар’єри на дистанції в 400 метрів.
У складі футбольної команди
Ще до того, як ім’я Івонн Гаррісон з’явилося у списках олімпійських легкоатлетів, вона встигла спробувати себе в іншому амплуа — на футбольному полі. Під час навчання в старшій школі Лемана дівчина не лише домінувала в бігових дисциплінах, а й провела дебютний сезон у складі жіночої футбольної команди New York Sharks. У 2008 році це захоплення привело Івонн до складу збірної США з флаг-футболу на Кубку світу в Монреалі.
Для спортсменки, яка чотири роки до того фінішувала 14-ю серед 48 учасниць на Олімпіаді в Афінах у бігу з бар’єрами, це стало новим викликом й незабутнім досвідом.
«Це була одна з найяскравіших подій у моєму житті — друга після Олімпіади», — зізналася вона.
Івонн стала однією з 11 обраних до національної команди, що вже було великою честю. Коли NFL та USA Football формували команду, вони спеціально звернулися до Sharks. Кандидатура Гаррісон була очевидною, вона була другою за ефективністю захисницею в команді, яка завершила сезон із результатом 6–2. Її швидкість, відточена роками на бігових доріжках, стала величезною перевагою на полі флаг-футболу — динамічній, компактній версії американського футболу, де замість жорстких зіткнень гравці виривають прапорці з пояса суперника.
«Мене поставили в захист — і це було логічно, бо я могла швидко зреагувати та перехопити гравця. Я багато ловила прапорців й була в захваті від гри», — розповідала Івонн.
Хоча її команда не дісталася п’єдесталу, зупинившись у кроці від медалей після поразки від Франції, Івонн отримала максимум задоволення та натхнення від гри та азарту.
«Футбол я любила завжди. Він дає мені силу, драйв, мотивацію. І тепер я прагну вийти на новий рівень», — казала вона.
Тренерська кар’єра
Після гучної кар’єри на бігових доріжках та футбольному полі олімпійська бар’єристка Івонн Гаррісон не зупинилася на досягнутому. Вона знову знайшла себе у спорті, цього разу на тренерській доріжці. Гаррісон очолювала жіночу команду з кросу в Ліверпульському університеті в Брукліні та допомагала у розвитку обох збірних — чоловічої та жіночої. Лише за один сезон Івонн змогла підняти команду на два місця в загальному заліку конференції.
Справжнім майданчиком її становлення як тренера став коледж Сент-Джонс, де вона провела дев’ять плідних років, працюючи з бігунами по перетнутій місцевості та легкоатлетами. Саме там її спринтерки почали переписувати історію. Завдяки її керівництву, п’ятеро спортсменів вийшли на чемпіонати NCAA, а ще дві дівчини стали чемпіонками конференцій Big East та ECAC.
Роки роботи у Сент-Джонс запам’яталися низкою рекордних результатів. У сезоні 2011-2012 Гаррісон вела команду до нових висот: було встановлено шкільні рекорди в естафетах 4×100 м та 4×200 м. Її вихованки здобували медалі на чемпіонатах ECAC, BIG EAST й навіть потрапляли до фіналів чемпіонату NCAA. Особливо яскраво виступали Моллі Елліс, Рікка Лавлі та Клер Муні, які регулярно оновлювали особисті та командні досягнення.
Велику гордість Івонн принесла її вихованка Фобай Куту-Акой — спринтерка, яка встановила національний рекорд Ліберії на 100 метрів й виступила на Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні, несучи прапор країни на церемонії відкриття. Для Гаррісон це стало особистою перемогою: тренерка бачила, як її учениця проходить шлях від студентки до олімпійки.
Інші її спортсменки, як-от Максін Фостер (уродженка Ямайки) ставали чемпіонками BIG EAST та ECAC й кваліфікувалися на NCAA, встановлюючи особисті рекорди під наставництвом Гаррісон. Її команда з естафети 4×400 піднялася на друге місце у списку найкращих результатів університету за всю історію.
Гаррісон — не просто тренер, вона наставниця, яка формує чемпіонів та допомагає їм досягати неможливого. Її тренерська філософія — це поєднання дисципліни, пристрасті до спорту та глибокої віри у своїх підопічних. Її історія — приклад того, як спортивна кар’єра може дати друге дихання в іншій ролі, не менш значущій.